капрал і ще три вояки війшли до середини, перешукали все, зревізували до голого тіла переляканого Прокопа, але нічогісінько підозреного знайти не здужали.
Полишено на коридорі військовий пост, а ключника заведено до стражниці і положено на голих дошках тапчана. Лежав німий, з очима в стовп і раз-у-раз порушував устами, неначе з кимось незримим провадив якусь нечутну для людського вуха розмову. Над ранок заснув, але сон його був неспокійний, гарячковий. Щохвилі Спориш кидався, скреготав зубами, бив руками по дошках. Недавну блідність змінили гарячкові рум'янці, голова і все тіло його були мов ув огні.
Дали знати директорові про ключникову хоробу. Директор прибіг до стражниці, приступив до безтямного ключника і доторкнувсь його рукою, немов хотів збудити. Та в тій хвилі Спориш кинувся щосили на тапчані і з виразом найбільшої тривоги, завертаючи кров'ю набіглими очима, знов закричав:
— Панталаха! Панталаха!
І знов утих. Більше не можна було з нього видобути нічого. Покликаний із тюремного шпиталю лікар сконстатував запалення мізку і велів зараз перенести Спориша до шпиталю, висловлюючи при тім сумнів, чи вдасться йому пацієнта в такім поважнім віці привернути до здоров'я.
В шпиталі Спориш під впливом зимних компресів за пару хвиль прийшов до
