Перейти до вмісту

Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 6. Оповідання (1956).djvu/327

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

припущення, що Спориш помилився в казні; можна було догадуватися що, почувши про те, що сталося, винуватий в'язень міг подати небезпечний знаряд до іншої казні і для того директор наказав зробити ревізію у всіх казнях і у всіх арештантів за покотом. Ревізія не виявила нічого, а поперед усього важне було те, що найстаранніші оглядини всіх ґрат і штаб не виявили ніде ані найменшого сліду пилування.

— Там до старего дяса[1]! — воркотів раз по разу директор, спльовуючи з нетерплячки. Та був це старий недовірок: в духи не вірив, а заким успокоїтись на думці, що все те «причулося» Споришеві, хотів випробувати все, що могло довести до виявлення правди. Ось він і наважився ще раз якнайстаранніше перешукати Прокопову казню. Та й цим разом перешукування не довело ні до чого. Директор кляв по-чеськи і тупав ногою, нарешті впав на якусь думку і велів дозорцям вийти з казні. Він лишився сам на сам із Прокопом.

— Слюхай, Прокопа, — мовив до нього директор, — ти вночі спаль?

— Спав.

— А слишаль цо?

— Не чув нічого.

— Неправда! Я вім[2], що ти чуль.

Прокіп видивився на директора вибалушиними очима, нарешті всміхаючися дурновато, запитав:

 
  1. Дяс — чорт.
  2. Я вім — я знаю.