Сумерк западав щораз густіший. В казні залягла тишина. Дідуган усе ще сидів на своїм місці, не думаючи навіть кластися. На його колінах знов лежала ліра.
— Ідіть спати, діти, — сказав. — Не дивіться на мене, я старий, не можу спати. А ви певно втомлені.
Хлопці і справді були дуже змучені й ослаблені із-за попередньої безсонної ночі і перестуди.
Розібралися отже і поклалися вкупі на своїм тапчані. Але заснути не могли. Лиця їх постійно звернені були на діда, якого голова напотемки блестіла як білий неозначеної форми туман. По хвилині мовчанки дідуган зідхнув пару разів, похилив голову і поволі покрутив корбою ліри. Струни інструменту видали протяглий, жалісний голос, ніби зойк тихий. Клапнули під пальцями діда клавіші, струни видали ще жалісніший акорд. Той акорд потягся в нескінчену даль, впадаючи часом у відміну, то знов повертаючись до первісних тонів. До тої музики дід заспівав тихим, але чистим і виразним голосом сумну арештанську пісеньку:
Сумно світить місяць, а мені не спиться,
Ніколи нещастя моє не скінчиться,
Я сиджу в в'язниці і терплю неволю
Плачу й нарікаю на нещасну долю.
Хлопці мимоволі щільніше притиснулися один до одного на звуки тої музики і тієї пісні, співаної повільно на нуту дуже просту, а проте зворушливу до глибини, особливо для кожного, хто буває в тім становищі, про яке говорить пісня.
