його з болотом!.. — І старий на згадку дізнаної образи захлипав, мов дитина.
— Пане, — говорив він далі, — немало лиха й горя перейшло через мою голову! Аджеж не дармо волос побілів, а плечі згорбились. Не дай вам Бог стільки перетерпіти, а вкінці на таке зійти, як я!..
Немов ножем закололи в серце Ежена ті останні слова старого. Невиразима тривога пройняла його, і хоч у гордім засліпленню йому не раз бачилось, що він сам став паном власної долі, що, що́ він схоче, те й буде завтра, позавтру, аж… аж до певної різко назначеної границі, — а прецінь часом йому бачилось, немов якась таємна, а потужна рука нараз закриває перед ним усе, путає всі його пляни, кидає його зі зв'язаними руками в якісь чорні, ревучі та бурхаючі хвилі.
— Га, хто може знати, на що й ми зійдем! — сказав він, підносячи старому чарку вина й таріль закусок. — Але ось ви покріпіться та огрійтеся трохи, там, бачиться, погано надворі.
— Ей, не мож знати, паночку, не мож знати, на що хто зійде! От і я! Хіба ж я замолоду гадав коли, що мені прийдеться коротати вік нужденним кольпортером: мліти з голоду, мокнути на слоті, мерзнути на морозі, цілими днями витоптуючи старі ноги по вулицях?.. Ех, паночку, всміхалося колись і мені щастя… Та що, прийшлося так, що вже ось-ось я мав кінчити школи, аж нараз вибухло повстання, кликнули на молодь, ну, пішов і я. Вже, що там під час війни було, те чоловік якось видержав: невигоди, рани… бачилося, що залізне те тіло… Аж ось попався я в неволю. Мучили при допросах, мучили в цитаделі цілих два
