страсі, в вічній погрозі. Строгі його приписи регулювали моє життя так, як накручений годинник. Найменше переступлення тих приписів каралось гостро й безоглядно. Я вкінці привик ні в чому не мати своєї волі й у всім покладатися на приписи. А між тим учителі, котрим вуйко повіряв мою освіту, все з додатком, щоб учити мене по-щиропольськи, тільки й знали діла, що розводили передо мною славну польську минувшість, розхвалювали лицарські діла та вдалий харктер шляхти, описували буйне, свобідне й самовільне життя тої шляхти й через те в моїй придавленій, карлуватій душі родили якесь гарячкове хоробливе бажання руху, широкого розмаху та буйного, гулящого життя, котрим блискотіла передо мною „славна“ давнина. Те, чого мене вчили, стояло в різкім противенстві до моєї дійсности, і те противенство різало мою душу, мучило мене й дорешти ослаблювало та ламало мою волю. Я ріс, мов та трава в пивниці. Рік за роком минав, а я лазив по світі, мов той слизняк, тихо, безслідно, в вічнім страсі перед вуйком, котрий гостро заборонив мені товаришувати з кимнебудь або читати щось, окрім шкільних книжок та Скарги „Źywot-ib Swiętych“.
— Га, що це, — скрикнув він зараз, — мені чулося, що дзвінок наближається сюди, а ось нараз він стих!
Ежен замітно дрижав і слухав. Дзвінок мовчав лиш секунду, — швидко він знов заголосив своїм жалібним тоном, що приглушено доносився до світлиці скрізь снігову метіль та замерзлі шиби вікон.
— Е, це нічого, — відповіла, вспокоюючи, Таня. — Вітер повіяв у противний бік, і на
