хвильку не можна було чути дзвінка. Говори далі. Ах, що за страшне, що за сумне життя мусів ти пережити, мій бідний Геню. Та вже певно, що чоловік з таким серцем, як ти, без крайнього дотиску не піде на таке діло.
— Що життя, — сказав він. — Хіба ж те нужденне вегетування можна назвати життям… Я ріс та й годі. Прийшла пора, коли почала кров будитися, коли душа забажала сильніше, а пута оставали все одні. Я зразу почув нудь, пересичення, обридження до всього. Я почав занедбувати науки, і ніякі кари, ніякі грозьби, ані лайки не могли мене спонукати до ліпших поступів. Вуйко ввесь час держав мене над книжками, сам сидів надо мною, пантруючи, щоб я й хвилини не тратив на боки; я бубнив раз-у-раз лекції, але пробубонивши кілька, кільканадцять годин, я все таки не тямив ні однісінького слова. З тяжкою бідою я скінчив гімназію і вступив на університет. Я вийшов з гімназії такою ж дитиною, як і вступив до неї десять літ назад. А тут нараз я опинився в іншім світі. Тісні рямки вуйкової дисципліни тут уже мусіли пирснути, хоч як вуйко зразу намагався держати мене в них і далі. Я познайомився з Жаном… Але чуй, що це за гомін на подвір'ю.
— Е, це певно прислуга гомонить.
— Прислуга, кажеш… Ну… так, певно прислуга, — вговорював сам у себе Ежен, але мимоволі дрижав чимраз дужче. Отже слухай. Я познайомився з Жаном. З давношляхетського дому… багато родичів… вуйко не мав нічого проти того. Але він перший потяг мене на ту споховатість[1], по котрій я скотився в пропасть.
- ↑ Споховатість — скотиста площа.
