Було це одної прекрасної весняної неділі. Святково та велично сходило сонце над великим подільським селом Сухобабами. Святково зеленіли верби понад невеличкою болотяною річкою здовж села, в котрій уже плюскоталися стада панських качок. Святково шумів ліс на невеликім горбику оддалік села і святково загули необавці опісля церковні дзвони. Все в селі, від чисто вибілених хат аж до дітей, прибраних у білі сорочечки, так і промовляло, що нині якесь свято, — не проста неділя, а якесь особливе свято.
От посипались із хат люди до церкви, всі повдягані, що хто найліпшого мав; от потяглась і дітвора довгим шнурком із школи під проводом не старого ще, але, очевидно, недужого на груди вчителя. Панотець не виходять ще на службу Божу, то й народ стоїть попід церкву, гуторить, деякі регочуться, жартують, — а всі хвиля-від-хвилі звертають очі то на дорогу, то на панський двір на кінці села, на видному горбі в вінку старосвітського густого та величезного саду.
— Го-го, вже Каролько браму відчиняє! Ідуть, їдуть! — роздався нараз гомін; заметуши-
