лися люди, а котрі були менші ростом, почали спинатися на пальці, немов надіялись побачити Бог зна яке диво.
— Три! п'ять! вісім! аж десять повозів! А панства, панства! І пан маршалок, і нашого пана брат! І старий! І панство з Бурчалова, і з Паляничина, і з Грабників! А дивіть, дивіть, на місток повернули! Н-на, от тобі раз! У переднім повозі коні стали! Гу, як дуба стають, не хочуть іти. Ха, ха, ха! Місток діравий, видно, дуже панськуваті луп'ярі, не привикли до нашого сухобабського містка! Нічого, нічого, нехай привикають! Але бо завзявся пан дідич: не буду направляти ані допомагати до направи, то до мене не належить! Ну! добре, ми направим так, як нам треба, наші коні не бояться ходити і діри вміють обминати, а як собі там його панські коні підуть, то нас нічого не обходить.
Отакі голоси й виклики роздавалися з-посеред зібраної коло церкви товпи народу сухобабського, а послідня замітка була привітана загальним вибухом сміху. Церква стояла на високім горбі понад селом, так що з-перед неї видно було, мов на долоні, все, що діялося на селі, а особливо на дорозі.
— Ха, ха, ха! Дивіть, дивіть, фірмани позлазили, позатулювали коням очі і так ведуть їх через міст! І другий повіз так само! І третій!.. Ну, попереїздили. Але то пан лютий буде! Війте[1], гей війте, та ви не маєте тут чого й стояти, на очі йому показуватися! Наганьбить вас перед усім панством і перед маршалком повітовим!
- ↑ Війт — начальник сільської громади, староста.
