гання до культури й поступу. Це наш улюблений сусіда, наш дорогий господар, наш учений і наш поет, слава і честь нашого повіту, пан Зефирин Андрониковський!
Знову ефектовна павза. Пан маршалок глибоко зідхає, немов скинув з плечей якийсь великий тягар і звішує голову мов підрізаний. Тільки рука його з чаркою вишняку машинально простягається поперек столу, щоб чокнутись об чарку пана Зефирина. Затим так само машинально і не дивлячись навіть, мов мимоходом, пан маршалок спорожнює свою чарку, і мірно хитаючись на стану, починає знов сухшим, уже зовсім елегійним тоном:
— Чи ж маю розказувати його життя, його труди, його заслуги? Ох, не моя сила, та й не пора ще до того. Потомність, мої панство, потомність оцінить їх вповні! А я нагадаю вам тільки те, що й самі ви усі знаєте. Батько його, Боже мій, так і здається, що він тут між нами, що він не вмер, не міг умерти, незабутній Калясантій! Хто його не знав? Хто з ним не дружив? Хто не був йому зобов'язаний чи то добродійством, підмогою, приятельською услугою або хоч доброю радою? Та не о нім річ. Здобутки свого труду лишив гідному наслідникові свого імени, свойому єдиному синові. А що ж той син, побачившися наслідником батьківської фортуни, що ж він зробив? Чи відцурався батківщини? Ні! Він покинув столицю з її приємностями і забавами, покинув навіть школу, де йому вже от-от усміхались екзамени й дипломи, орлом прилетів у Сухобаби, щоб батьківське добро не осталось без батьківського ока. Все оглянув, все в порядок привів. І чи лишив усе в старім
