— То-то й є, прошу ясновельможного пана, — озвався слюсар, — ця помпа завелика для цього потоку, а як не стало води, то крізь дірки в сисаку набігло до середини болота. Болото заткало кляпу, коні шарпнули, і товчок кляпу зламав.
Пан Зефирин аж посинів з лютости і, не тямлячи сам себе, крикнув:
— А нехай же вас грім поб'є, осли безглузді! І чому ж ви не перестали, як побачили, що води нема? Тепер треба буде машину назад до Англії посилати до направи, бо тут жоден дурень її не направить!
Пані Целина Андрониковська лежить недужа і до гостей не являлась. І недуга її не проста — глянеш з боку на її рум'яні, повні лиця, розкішну стать, блискучі очі, і певно подумаєш: карай, Боже, й до віку такою недугою! Та ба, не все золото, що блищить. У пані Целини хоч і все здається здорове, так що ж, нерви, нерви, — от де її нещастя. Нічого не болить, їсть добре, спить добре, травить добре, а все таки чує в кожній хвилі, що нерви її „страшно напружені“, „як струни лютні“, мовляє вона, що доволі найлегшого дотику, різкого звуку, подуву вітерка, щоб їх збудити, зворушити, збентежити, щоб повалити її з ніг, довести до конвульсій, до полусмерти. Страшна то слабість, тим страшніша, що звичайно її ніжно й сердечно любимий муж, пан Зефирин, має те нещастя — роздразнювати і розворушувати її бідні нерви. Нехай тільки вона крізь стіну вчує, як він іде по коридорі і скрипить черевиками, або як ходить по своїм покою
