ється; квасний, роздратований іде він до жінчиного покою, не забуваючи натягти м'які галоші на черевики, щоб таки не роздразнити її нервів.
— Ну, мій милий Фирцю, — весело защебетала пані, — тішся зо мною, пан Фледермавс обіцяв, що швидко буду здорова!
— Дай Боже, дай Боже, пора би вже! — якось холодно процідив пан Зефирин.
— А, так холодно це кажеш? Ти мене вже не любиш! Тобі все одно, чи я живу, чи вмираю! О, мій Боже!
— Але ж, Ліночко, бійся Бога, що ти говориш? Я… тебе не любити? Душечко моя! Прости мені! Цей холодний тон зовсім з іншої причини!
— З якої?
— Та так, всякі клопоти, моя мила. А надто ще сьогодні. Ти знаєш, я спровадив з Англії машину для ірриґації, сьогодні й посвятили. І представ собі, ті болвани як почали помпувати, то й натягли всередину болота та камінців, загатили кляпу, а опісля коні як потягли та й кляпу зламали. Тепер треба машину назад до Англії посилати до направи.
— Ха-ха-ха! — засміялась пані дзвінким своїм сміхом, котрий у іншої звичайної людини свідчив би про ідеальне здоров'я — То забавне! Бідний мій Фирцю! Жаль мені тебе, нещасний господарю! Але що ж твої гості? Я чула, що й той поганий маршалок був між ними.
— Був, — гірко аж скрикнув пан Зефирин. — Представити собі не можеш, що за грубіян. Спершу п'є не перестаючи, а потому язикові волю дає. І гніватись на нього не смієш, бо опісля всього відопреться: „Е, любий сусідо,
