її руку й поцілував. Вона — нічого. Він поцілував удруге. Розмова плила дальше. Пані Целина говорила, мов і не замічала, як пан Зефирин нахилився й поцілував її біле, кругле плече. Але коли бідний чоловік нахилився ще нижче й діткнувся устами її рум'яного лиця і при тім незручно потрутив крісло, так що воно стукнуло, нараз пані Целина скрикнула, верескнула душу проймаючим голосом, кинулась навзнак і почала метатися на ліжку, немов в яких страшенних муках. Переляканий пан Зефирин поблід і не знав, що діяти: чи рятувати недужу, чи втікати, щоб своїм дотиком ще дужчого не додавати їй болю. На щастя прибігли дві покоївки, на їх руки пан Зефирин здав свою жінку, а сам тихцем, щодуху подався до свого кабінету. З півгодини чути ще було крик і виск нещасної пані, по чім усе успокоїлось.
— От нещастя моє, — говорив пан Зефирин до вірного Теофана, — нещастя з такою жінкою. А що їй такого, й сам не знаю! І живи ж тут з нею! Теофан!
— Прошу вельможного пана!
— Піди на село й кажи Одарці Ключниковій, нехай прийде до мене.
— Прошу вельможного пана, Одарка хора.
— То Насті Шарварківні.
— Настя пішла до міста, була тут рано та й пішла.
— Sacrebleu! Була тут, а ти мені не сказав?
— Вельможний пан при гостях були.
— Ну, то йди до кого хочеш, котрабудь нехай прийде. Тільки, знаєш, з тих, що мені подобаються.
— Знаю, знаю, — сказав Теофан і вийшов.
