_-_page_12.png)
Літом 1895 року проїжджав я залізницею з Будапешту до Галичини. Жара стояла страшенна. Крізь відчинені вікна вагона так і сипався вугляний пил від машини і запирав дух. Ми поспускали штори в купе і їхали мовчки, від часу до часу промочуючи пересохле горло кількома краплями огидного фабричного вина, котре ми на двірці[1] в Будапешті купили за правдиве угорське.
Не дуже далеко від Будапешту до нашого купе (це було купе другої кляси) війшли два нові пасажири. Один був старший пан, високий, статний, з замашистими шпакуватими вусами й коротко обстриженою, зовсім уже сивою чуприною; проте лице його горіло ще здоровими рум'янцями, а на губах, рум'яних та м'ясистих, знати було невигаслу фізичну силу й енергічну змисловість[2]. Ті самі прикмети чути було і в його голосі — дзвінкім та сильнім, котрого він очевидно не привик був прити-
