— Мусите бути, а не маєте грошей на дорогу? — питав пан З.
— Як не маю? — скрикнув жид. — Маю на половину третьої кляси.
— Цього мало.
— Як то мало? Я бідний жид, відки я можу платити більше? Гляньте, пане графе, в мене є свідоцтво вбожества тут у Мішкольці виставлене від жидівської громади. Мені казали, що з таким свідоцтвом мене приймуть на півціни.
— Колись приймали, а тепер ні, — мовив пан З.
— Як то ні? Gott gerechter[1]! Чому ні? Адже я тепер ще бідніший, ніж давніше був. А в Кіш Сольві я конче мушу бути! Ай вай, ай вай!
— Мої панство, складка на цього бідного чоловіка! — крикнув пан З. і зняв капелюх. Пора була коротка, треба було сідати. Кільканадцять пасажирів другої кляси кинуло по 10, по 20 центів, пан З. додав ще дещо від себе й висипав гроші в жменю портер, наказавши йому щось по-мадярськи. А сам узяв жида за руку й попровадив його з собою до вагону.
— Ну, що зо мною буде? — запитував жид, опираючися, немов не вірячи тому, що сталося на його очах.
— Ходи, ходи зо мною! — мовив пан З., тягнучи його з собою.
— Але в мене білета нема! — сперечався жид.
— Зараз буде білет! Ходи, не бійся!
- ↑ Справедливий Боже!
