зі своїм останнім сватом узявся торгувати льоном, прядивом та хлопськими полотнами. Оцей торг запровадив його чогось до Мішкольця, де він пробув кілька тижнів, та оце вертає додому, бо кажуть, син слабий. Пан З. з великим заняттям розпитував про того сина, просив старого, щоб описав його вигляд, щоб порівняв його з його власним сином, котрого представив жидові по всій формі. Аж коли таким способом вичерпався запас розмови, тим більше, що старий жид, не призвичаєний до того, щоб пани так з ним розмовляли, відповідав якось нерадо, путався і зупинявся та позирав на пана З. з-під лоба, немов не знаючи, чи він направду такий добрий, чи тільки кпить з нього, — пан З. обертаючися до нас, сказав:
— Люблю, страх люблю таких людей!
— Що ж в них так дуже любого? — запитав я.
— Їх расовість! Гляньте на цього старого! Аджеж це, так сказати, екземпляр! Скажіть, чи не так мусили виглядати ті жиди, що перед двома тисячами літ молилися в Соломоновім храмі?
— Певно, що не так. Я би сказав: хіба так мусили виглядати жиди в середньовікових геттах.
— А хоч би! А хоч би! Хіба ж це також не є частина історії?
— Певно, що так. Але цей екземпляр, як ви кажете, це ж не з музею екземпляр. Це, певно, також буде угорський горожанин!
— Розумію, розумію, про що вам ходить! — живо підхопив пан З. — Ваша
