правда, є дещо нашої вини, що при величезнім поступі Угорщини на кожнім полі в нас не перевелися ще й такі горожани, як оцей і такі як он ті! — І він показав рукою на нову купу русинів, що звільна змученими кроками тяглися стежкою обік залізниці на полудне.
— Особливо цим, — він показав на жида, — ми не раз робили кривду, та тепер пора перестати. Тепер ми їх признали нашими братами, рівними собі, і побачите, що швидко ми будемо мати з них… А!
Мимовільний окрик, який вирвався з його грудей, перервав його віщу промову. Він обернувся до жида. Цей, бачучи, що пан відвернув від нього свою увагу, почувся трохи свобіднішим і за найліпший вихід із цеї ситуації признав закурити люльку. Він видобув із свойого мішка велику, дерев'яну арендарську люльку в мосяжній окові, витягнув великий засмальцьований капшук і, наклавши до люльки якогось чорного тютюну, закурив. Власне запах цього тютюну, котрого пан З. страшенно не любив, витиснув із його горла такий окрик і змусив його перервати розмову.
— Ах, ви курите? — любісінько всміхаючись, обернувся він до жида. — Прошу закурити оце!
І він з бокової кишені вийняв срібний портсигар і подав жидові сигаро.
— A fejner Cuba! — промовив жид, оглянувши сигаро оком знавця. — Danke, Herr Graf[1]!
- ↑ Гарний куба (сорт сигаро)! Дякую, пане графе!
