І преспокійно ховаючи панське сигаро до кишені, сказав:
— Завезу це мойому синові.
— Але закуріть собі й ви! — благав пан З. — ось вам іще одно. Я дуже хочу, щоб ви закурили собі моє сигаро.
— Danke, Herr Graf, — повторив жид, ховаючи й друге сигаро до кишені. — Куди вже мені старому! Я вже от хіба свою люлечку…
І він спокійнісінько почав пакати люльку, пускаючи з неї клуби синявого, гризького диму просто в лице пана З. Цей стояв якийсь час ні в цих, ні в тих, душачись від диму та гризучи вус, а далі так само спокійно вирвав жидові люльку з зубів і кинув її через вікно вагону. Жид аж скрикнув зо страху; його стереотипове «ай вай» само собою вирвалося йому з горла. Та бачучи, що це його добродій позволив собі з ним так зажартувати, він засміявся якось крізь сльози і пролепотів, очевидно не розуміючи добре, що сталося:
— Herr Graf! Я старий чоловік… Я з паном графом не можу сперечатися… Люлька коштувала мені два ринські… три ринські, на мою душу, три ринські!
Пан З., всміхаючися, вийняв три ринські і дав їх жидові, котрий урадований таким несподіваним щастям, конче силувався поцілувати його в руку, а коли пан З. до цього не допустив, він несподівано вхопив руку панича й поцілував її.
— Herr Graf! Позвольте! — лебедів він. — Sie sind ä feiner Mann, ä edler Mann[1]! Ви не хочете кривди старого жида.
- ↑ Пане графе, ви гарна людина, ви шляхетна людина.
