— А на другий раз, коли тобі дають сигаро і кажуть курити, то кури, — не то добродушно, не то люто промовив пан З. — Властиво тебе самого треба було так викинути, як твою люльку, розумієш?
Жид аж тепер зрозумів, що поступок пана графа не був простим дитинячим жартом, що пан був лютий і тільки здержував себе при чужих людях. Зрозумівши це, жид аж затрусився, поблід, мов полотно, хотів мабуть ще щось говорити, та в горлі його не стало голосу, а тільки посинілі губи рухалися та звільна потрясалася сива, згори пожовкла від тютюнового диму борода. Він сів у куточку купе, скулився якось удвоє і зовсім замовк. Ще якийсь час він заляканими очима водив по купе, але той вимушений спокій, жара і сперте повітря, мірний рух вагона і туркіт коліс швидко вколисали його до сну. Він кілька разів кицьнув головою наперед, а далі заснув, зовсім відкинувши голову на бокову подушку софки. Пан З. не звертав уже на нього уваги, тільки панич, побачивши старого в такій незвичайній позі, швидко видобув олівець й невеличку рисункову мапку й почав відрисовувати його голову з наставленою догори бородою і витягненою, мов під заріз, шиєю. Пан З. тим часом провадив далі розмову.
— Расовий чоловік, нема що казати, — говорив він, киваючи головою в сторону жида. — Чудово проявляється вся вдача його раси в кожнім його поступку, в кожнім слові. Та що з того? Ця раса пережила своє. Та стара, зужита, проржавіла
