рисунок, а коли я похвалив його, розпочав зо мною півголосом розмову про свого татка, котрого дуже любив, про помершу маму, про котру досі не міг згадувати без сліз, про своє село, про вакаційні приємності. Говорив попросту, щиро; з його слів, як і з лиця виднілася чиста, незіпсована ще душа, віяло щось таке добре та симпатичне, що я мимоволі стиснув гаряче його руку, коли він, визираючи крізь вікно і побачивши нову громадку мандруючих русинів, зідхнув і півголосом промовив:
— Бідні люди! А як тяжко вони борються за своє життя. Добре то таткові, їдучи другою клясою, засуджувати їх на вимирання. Але як то діється їм, коли вони отак у спеку йдуть пішки десятки миль, а поперед їх очима мигає і гуркотить поїзд за поїздом!
Я витріщив очі й видивився на молодого хлопця, та він, стискаючи мою руку не менше щиро, як я стиснув його, промовив:
— Не дивуйтеся, що таке говорю. Я дещо думав і читав. У нас у гімназії є гурток трохи вільнодумніших хлопців. Ми сходимося, читаємо, дебатуємо. Та, знаєте, ми мусимо з тим критися не так перед професорами, як перед нашими товаришами. Більшість нашої молоді, особливо з заможніших верств, це така гниль!..
Очі хлопця наливалися блиском при тих словах, лице рум'яніло. Я готов був цілувати його. Та проте я звернув розмову на іншу тему.
— Скажіть мені, хто це такий той Янош, котрого ваш татко так гаряче вихваляє?
