— Діду, що це таке? — запитав Хмельницький, отямившися від хвильового перестраху.
— Йди спати, гетьмане, — мовив дід. — Іншої страви для тебе не маю, а що значить те, що ти бачив, про це не пора тепер говорити. Завтра дізнаєшся.
Хмельницький вийшов із хати, постелив свою бурку під дубом і ліг. Хоч і як був утомлений цілоденною дорогою, він не міг заснути. В його тілі тремтів ще перестрах, очі недвижно вдивлялися в темний простір. На небі горіли зорі, їх світло видавалось йому з цього місця якимсь дивним, незвичайним. По листю і гілляках старого дуба ходило якесь тужливе зідхання і торкало якісь глибокі, таємні струни в Богдановім серці. Дивні думи миготіли в його голові, мов тихі, далекі блискавки, що віщують наближення бурі. Він пізно заснув, та вчасним ранком збудив його вірний кінь, сіпнувши його зубами за рукав. Богдан схопився, вмився в поблизькій криниці і, відмовляючи ранішню молитву, наблизивсь до дідової хати. Дід уже не спав і вийшов йому назустріч.
— Проспався, гетьмане? Ну, ходи, поснідаймо.
Війшли до хати. Невеличкий ослінчик був застелений пишним турецьким килимом. На середині землянки стояв круглий столик, вирізаний із дубового пня і застелений парчею. На столику на срібній тарільці лежала сушена риба.
— Ні, діду, не хочу твоєї риби! — з обридженням мовив Богдан, пригадуючи вчорашнє.
