Була собі раз Опозиція, та така гостра, що не дай Господи. Годі було до неї доступити, хоч ти сказися. І не те, щоб кусала або хоч гарчала, а м'явкала та так вам голосно, що як м'явкне у Відні, то чути аж у Львові, а як зам'явчить у Львові, то чути аж у Куликові та в Великих Очах. Ну, а звісно, що великі пани не люблять м'явкання ще гірше, ніж лев когутячого[1] кукурікання. А надто ще наша Опозиція в своїм м'явканню була доволі монотонна, бо вміла тільки дві модуляції: «Кдивда нам!» і «Дівнопдавність!» Не вміла небіжечка «ірци» виговорювати.
Що вже великі пани шукали різних способів, щоб її підійти, укоськати та приручити, так де тобі! І з руки ïсть і гладити дається, а скоро що до чого — м'явчить так, що аж крізь вуха прохапується. Ось вони підіслали до неї самого найстаршого міністра. Взяв той у припіл[2] трохи вівса,
