а в жменю шматок хліба, та й наближається до Опозиції обережно, мов до брикливої шкапи та все: — «Косю! косю! косю!»
Опозиція стоїть, нюхає, облизується, одним словом — орієнтується. Осмілений тим міністр наблизився, ткнув їй під ніс хліб — схрупала; дав їй вівса — зацукалась, та як не м'явкне: — «Дівнопдавність».
Міністр аж уха й очі затулив та ногами задріботав.
— Алеж кохана Опозиційко! — сказав він, коли м'явкіт утих. — Чого ти хочеш? Чому ти мені життя затроюєш?
— Кдивда нам! — м'явкнула Опозиція, що аж у Великих Очах почули.
Хоч у тім слові «ірци» було перекалічене, але міністр не любив цього слова гірш чемериці і, не чекаючи на дальшу розмову, втік щодуху. А Опозиція стоїть далі, нюхає, облизується, — одним словом, орієнтується.
Бачуть пани, що вівсом їй кінця не доїдуть, посилають до неї шефа секційного. Набрав він повні кешені вати, бандажів, діяхілю, та й іде, перебравшися за старого знахаря.
— Бідна, бідна, бідна! — приговорює він. — На, моя маленька, на, на, на! Тебе животик болить, га?
— Дівнопдавність! — м'явкнула Опозиція, що було духу.
Але шеф секційний, хоч також дуже не любив цього м'явкання, та був чоловік мудрий, бувалий. П'ятнадцять міністрів у своїм бюрі перетривав, пройшов огонь абсолютизму, воду федералізму і мідяні труби централізму й був кований гостро
