— Та що, нічого! — мовив Юра, сідаючи і ховаючи під покришкою тупої байдужности все гірке й болюче, що клекотіло в його серці.
— Ви вже не в сина? — нараз запитав Мошко.
Юра стрепенувся, мов би хтось зненацька пальцем штиркнув його в око.
— А ти відки це знаєш? — огризнувся він якось сердито.
— Що я знаю? — м'яко, як звичайно, відповів Мошко. — Якби я знав, я би вас не питав.
Юра ще хвилю мовчав, ще хвилю боровся з тим гірким, важким та могучим, що клубилося і вилося і вертілося в його душі. Та нараз йому не стало сили і він, закривши лице руками, заридав, захлипав як дитина, заголосив, як за труною.
— Не пожалували мойого сирітства! Не пошанували сивого волоса, ні! — приговорював він. — Марш старий із хати! Задармо хліб їси! Копнули, як собаку! Викинули, як віник охаблений[1]! Ой, смертенько моя, чому ти за мене забула? Чому мене не забереш із цього світу, аби-сми їм не заваджав! Та й ще то їх в очі коле, що маю того дрібку поля та й оцю халабуду! Дай нам старий це зараз, то можеш сидіти, а ні, то руш, забирайся! Віддай своє останнє і здайся зовсім на нашу ласку. Вже ми тобі потому живо кінця доїдемо. Зазнаєш розкошів у сина й невістки. Будеш свої пальці гризти, а сльозами запивати…
- ↑ Охаблений — непотрібний нікому.