А проситься — хто повірить?
Тільки ж як мене з'їси?
Трошки замалий єси.
Ну, дозволь тебе помірить!“
„Поки я поміркував,
Злегка він мені приклав
До хребта своє мірило,
Потім враз хахап за хвіст,
Як не швасне разів з шість,
Аж на серці зав'ялило.
„Ой — кричу, — що робиш, кравче?“
„Маєш! Щоб ти знав назавше:
Чоловіка не займай!“
„Ой, не буду, поки жити!“
Та кравець лихий, сердитий
Б'є та й б'є, хоч ти конай[1].
„Що я вию, що ридаю,
Що кленуся і благаю,
Він за хвіст мене держить
Та періщить повен злости,
Швидко, бачиться, від кости
Шкура й м'ясо відлетить.
„Чую я, що ось вже гину!
Як не шарпнув, половину
Власного хвоста урвав!
А тоді давай Бог ноги!
Як забіг я до берлоги,
То три дні відхорував.
„Оттаке то вовче лихо!
Ну, скажіть, як бути тихо,
- ↑ Конай — пропадай, помирай.
