„Бідна жінка!“ — він озвавсь. —
„Я її, як рідну маму,
Рад любить!“ І в лисю яму
Він з Микитою попхавсь.
Входять — Боже! Серед ями
Микитиха з діточками
Плаче, сліз потоки ллє!
Як побачила Микиту,
Схопилась… „Микито! Ти ту[1]!
Діти! Батько ваш живе!“
Ну Микиту цілувати
І до серця пригортати!
„Любий! Що ж? Біда пройшла?
Говори бо швидше, швидше!
Я гадала, що ти згиб вже…
Ох, що сліз я пролила!“
„Радуймось!“ — сказав Микита. —
„Цар наш — славою покрита
Будь його держава вся! —
Дарував мені провини,
І від нинішньої днини
В ласці царській тішусь я.
„Вороги ж мої запеклі
Десь там нині ледве теплі:
Царський гнів їх б'є всіх трьох:
Кіт, Неситий і Бурмило
Мусіли стулити рило,
Ще й попали в темний льох.
