Півень піє[1] на вербі.
Як би тут його ошвабить[2]
Із верби додолу звабить
І до рук дістать собі?
„І, як стій, я для потреби
Вдав пустинника із себе,
Мимрю: Господи возвах!
Далі під вербу підходжу,
Очі скромно вверх підводжу,
Та й говорю як монах:
„Любая моя дитино,
Дивна, райськая пташино,
Здоровлю тебе цим днем!
Дбаю я про тебе ревне,
Про твоє добро душевне
Дай розмову розпічнем!“
„Півень крикнув сміховито:
„Ой, мій татотчку Микито,
Видко, ти давно не їв!
Любиш ти у мене, певне,
Більш тілесне, ніж душевне!
Зголоднів — то й спобожнів!“
„Не гріши, душе честива!
Я відрікся від м'ясива
Їм лиш мід та корінці,
Піст твердий держу щоднини
І живу собі в пустині
В найтемнішому кінці“.