Всім зробилось прикро так,
Мов чекали грому, бурі…
Між ряди німі, понурі
Лис вступив мов весельчак.
„Га, убійце ти проклятий!
Ти ще смієш тут ставати?“ —
Грізно з трону крикнув цар. —
„Гляньте, панство, він ступає
Так свобідно, мов не знає,
Як гидкий прислав нам дар.
„Га, ти міх брехень і зради!
Ні, не надійся пощади!
Яця ти на смерть загриз!
Цап, твій спільник в Яця смерті,
Вже на штуки в нас роздертий,
Це й тебе жде, пане Лис!“
Лис поблід, почав тремтіти,
Наче перший раз на світі
Новину таку почув;
Далі руки заломивши
І лице слізьми обливши,
На все горло так загув:
„Ой-ой-ой, година чорна!
Яць загиб, душа моторна,
І проклятий Цап іздох!
Ох, окрадений Микито,
Твій найбільший скарб десь скрито!
Що ж почну я! Ох-ох-ох!“
„Що це ти верзеш, брехуне?“ —
Цар до нього гнівно суне.
„Царю, вбий мене тепер!
