_-_page_208.png)
Був собі раз Осел. Забагато йому стало праці й батогів у господаря.
— Давай — думає — втечу в ліс і буду жити на волі! Буду собі пастися по лісі і хто мені що зробить?
І не думавши довго, втік від господаря, та й у ліс. Добре йому там. Пасеться, де хоче, не робить нічого, ніхто його не б'є — відколи живе, ще такого добра не зазнав. Аж раз дивиться, йде Лев, страшний-престрашний, та й просто на нього.
— Ну, — думає собі Осел, — аж тепер уже по мені буде!
Але поки Лев дійшов до нього, він якось трохи отямився й поміркував собі:
— Ану, може я його деяк здурю?
Та й як стояв, бух на землю, ліг собі й лежить, мов і гадки не має. Надходить Лев і кричить уже здалека:
— Ей ти, хто ти там? Як ти смієш лежати? Чому не встанеш і не поклонишся мені?
А Осел мов і не чує. Лежить собі та тільки довгими вухами клапає.
Надійшов Лев і знов кричить:
— Зараз устань і поклонися мені!
— А хто ж ти такий? — питає Осел.
— Ти ще й питаєшся? — кричить грізно Лев.
