Хіба ти не знаєш, що я Лев, над усіми звірями цар?
Осел, не встаючи, підвів голову й витріщив на нього очі.
— І що ти за дурниці балакаєш? — промовив він. — Ти цар над усіми звірями? Хто тобі це сказав? Маєш те на письмі? Хто тебе обирав на царя? Ну, говори!
Лев став, мов чолом о стіну стукнувся.
— Хто мені це сказав? Та всі мені це кажуть, що я над звірями цар. Хіба ж це неправда?
— Певно, що неправда. Не може тому бути правда, бо цар над усіми звірями не хто, а я.
— Ти? — дивувався Лев. — А ти хіба маєш це на письмі?
— Певно, що маю! Ади[1], подивися ось тут!
І він устав на рівні ноги й обернувшися задом до Лева, показав йому своє заднє копито, на якім була прибита новісінька, блискуча підкова.
— Бачиш? Це моя царська печать. Якби ти був цар, то й ти би мав таку.
— Ото диво! — промовив Лев. — А я про те й не подумав ніколи. Мабуть твоя правда. Але стій! Давай, будемо трібуватися[2]. Ходімо в ліс, хто за годину наловить більше звірів, той буде правдивий цар.
— Добре, нехай і так буде, — промовив Осел, і з тим розійшлися.
Лев побіг по лісі; бігав, бігав: тут злапав[3] сарну, там зайчика, там знов якусь звірину —
