— Я? Нізащо в світі! — скрикнув Лев. — Досить уже раз страху наївся.
— Та ходи бо! Чого боятися? — заохочував Вовк. — От знаєш що, прив'яжи себе своїм хвостом до мойого, сміліше нам буде йти!
— Про мене, — каже Лев, — нехай і так буде.
Зв'язалися оба хвостами докупи та й пішли. Вийшли на горбик над полянку, що на ній пасся Осел. Лев зупинився, зазирає та й шепче до Вовка:
— Ось він! Ось він! Подивися!
Обертається Вовк, зазирає та й як не крикне:
— Дурний Леве, та ж це Ослисько! — А Левові причулося, що то новий цар уже близько, як не злякається, та в ноги! Через пеньки, через ярки, що було духу! Дер, дер[1], далі втомився, став та й озирнувся.
— А що, Вовче, близько вже той новий цар?
Але Вовк тільки язик вивісив. Як був прив'язаний до левиного хвоста, так і волікся за ним усю дорогу й давно вже й духа спустив.
— А бачиш, — каже до нього Лев, — ти казав, що новий цар нестрашний, а як побачив його близько, то з самого страху помер!
1896
Ходив собі Вовчик-братік по лісі, ходив, та й надибала його тяжкая пригода. Побачили його ловці-молодці та й почали за ним гнатися. Тікав Вовчик лісом, лісом, а далі прийшлося вибігти на биту дорогу. А дорогою в тій хвилі йшов з поля чоловік з мішком і ціпом. Вовк до нього:
- ↑ Дер — утікав, гнав. (Дерти — давати дряпака, втікати).
