— Дядечку, голубчику! Змилуйся надо мною, сховай мене в мішок! За мною ловці-молодці гонять, хотять мені віку збавити.
Змилувався чоловік, сховав Вовка в мішок, завдав собі на плечі та й несе. Надбігають ловці-молодці.
— А не бачив ти, чоловіче, Вовчика-братіка? — питають.
— Ні, не бачив.
От вони й погнали далі. А коли вже їх не було видно, Вовк із міха обзивається:
— А що, пішли вже мої гонителі?
— Пішли.
— Ну тепер випусти мене на волю!
Чоловік розв'язав мішок і випустив Вовчика-братіка на волю. А той і говорить:
— Ну, чоловіче, тепер я тебе з'їм.
— Ей, Вовчику, Вовчику! Я тебе з такої біди вирятував, а ти мене з'їсти хочеш!
— А що, чоловіче! Це так у світі ведеться: старе добро забувається.
Видить чоловік, що діло погане й говорить:
— Ну, коли так, то ходімо далі! Здаймося на суд. Коли суд скаже по-твойому, то нехай по-твойому й буде: з'їси мене.
Пішли далі. Здибають стару Кобилу. Чоловік до неї й говорить:
— Будь ласка, Кобило-матусю, розсуди нас. Оце я вирятував Вовчика-братіка з тяжкої пригоди, а він хоче мене з'їсти.
І розповів їй усе, як було. Кобила подумала-подумала та й мовить:
— Вовкова правда, чоловіче! Я жила в господаря дванадцять літ, робила на нього із усеї сили, привела йому десятеро лошат, а тепер, коли я постарілася й до роботи стала
