Ще старий не вспів гаразд розслухати, що син каже, а хлопець як замахне паличкою — лусь батька по плечу! Дрозд тільки фуркнув, а по хвилі сів на друге плече чоловікове. Знов розмахнувся хлопець і ще дужче влучив батька по плечу.
— Ой, сину, що це ти робиш? — крикнув батько.
— Цитьте, тату! Якась пташка все сідає на ваші плечі, я її мушу зловити.
— То лови, а не бий! — з болю кричить батько.
Політав, політав Дрозд та й сів старому на голову та й дзьобає його солом'яну крисаню[1], немов тут йому й місце. Махнув хлопець долонею, щоб його спіймати — фуркнув Дрозд. Сів у друге, знов хлопець на нього намірився рукою — знов надармо.
— Чекай же ти, бісова птице! Вже я тебе почастую! — подумав хлопець. І коли Дрозд утретє сів на батькову голову, він не тямлячи гаразд, що робить, як не замахнеться палицею, як не трісне старого по голові, аж тому світ замакітрився. Дрозд фуркнув і полетів собі геть. А Лис, сидячи в житі, дивився на це все і аж за живіт держався зо сміху над Дроздовими штуками.
Бачить Дрозд, що Лис такий радий, і відідхнув свобідно.
— Ну, — думає собі, — тепер чень[2] дасть мені спокій, не буде моїм дітям грозити.
Та ледве він знов узявся будувати своє гніздо, аж зирк, Лис уже знов під деревом.
