розкричалися, то вже кричали не вгаваючи, поки батько й мати не прилетіли.
— Що тут таке? Що сталося? — питають старі й подають дітям то мушки, то хробачки, що котре назбирало.
— Не хочемо мушок! Не хочемо хробачків! Подохнемо з голоду, а не будемо нічого їсти, поки не дізнаємося, чи ми потерчата, чи чесних батків чесні діти.
— Та що вам таке сталося? — допитують старі.
— Був тут Ведмідь і назвав нас потерчатами, ще й наплював у наше гніздо, — мовлять малі Королики.
— Чи так! — крикнув старий Королик і не думаючи довго, знявся та й полетів до Ведмедевої ґаври.
— Ти старий Бурмиле, — мовив він, сівши на гілляці над Ведмедевою головою, — що ти собі думаєш? З якої причини ти моїх дітей потерчатами прозиваєш, ще й у моє гніздо плюєш? Мусиш мені за це тяжко відповісти. Завтра, скоро світ, ставай зо мною до кривавої війни.
Що мав Ведмідь робити? Війна, то війна. Пішов кликати собі всіх звірів на підмогу: Вовка, Кабана, Лиса, Борсука, Сарну, Зайця, що тільки бігає по лісі на чотирьох ногах. А Королик і собі ж поскликав усю пташню, а ще більше лісової дрібноти: Мух, Чмелів, Шершенів, Комарів і казав їм лагодитися на завтра до великої війни. Вечером зійшлися всі на нараду, як зі звірями воювати.
— Слухайте, — каже Королик, — треба нам когось вислати на звідини до ворожого табору, щоб ми знали, хто у них генерал і яке їх гасло[1].
- ↑ Знак боєвий (Ів. Фр.).
