дили звірі такий спосіб. Вислали до Ведмедя депутацію й веліли йому сказати:
— Вельможний наш дідичу, пане Ведмедю. Пощо ти так знущаєшся? Одного з'їси, а десятьох зо злости розідреш і покинеш? Адже так до року, то й душі живої в лісі не стане. Ліпше ти ось що зроби. Сиди собі спокійно в своїй ґаврі, а ми тобі будемо щодень присилати одного споміж нас, щоби ти його з'їв.
Вислухав Ведмідь тої мови та й каже:
— Добре! Але пам'ятайте собі, як мене хоч одного дня ошукаєте, то я вас усіх пороздираю!
Від того дня почали звірі день поза день посилати Ведмедеві одного споміж себе на страву. Чи трапиться старе та немічне, чи бідна вдовиця, котрій і жити не хочеться на світі, чи дурнувате яке вдасться і не вміє собі ради дати на світі, зараз звірі посилають це до Ведмедя, а той не питає, розірве та й харчується собі спокійно.
Далі не стало вже старих, дурних та осиротілих, прийшлося вибирати з таких, що їм не хотілося вмирати. Почали кидати день-у-день жереб: на кого впав льос, той мусів іти до Ведмедя і датися йому з'їсти.
Одного дня випав льос на Заяця. Перелякався бідний Заяць так, що не суди Боже, та що було робити? Ходили другі, мусить і він. І не змагався, тільки випросив собі годинку часу, щоби з жінкою й діточками попрощатися. Та поки там жінку знайшов, поки всю свою сім'ю скликав, поки попрощалися та наплакалися та наобіймалися, то вже сонце геть з полудня звернуло. Врешті прийшлося Зайцеві рушати в дорогу. Йде бідолаха до ведмежої ґаври. Та не думайте, що йде заячим кроком-
