скоком, що біжить вітрові наздогін! Гай, гай, тепер бідному Зайцеві не до скоків. Іде нога поза ногу, йде та й постайкує, та все рясні сльози втирає та зідхає так, що аж лісом луна йде. Аж ось бачить, серед лісу криниця кам'яна, оцямрована, а внизу вода глибока. Став Заяць над цямриною, заглядає вниз, а його сльози тільки кап-кап у воду. Та, побачивши в воді свою подобу, почав їй придивлятися уважно, і нараз повеселів і аж підскочив із радости. В його голові заблисла щаслива думка, як би йому й самому від смерти врятуватися і всіх звірів вибавити від цього лютого та безрозумного Ведмедя. І вже не плачу чи й не зідхаючи, а щодуху біжучи, він поспішав до ведмежої ґаври.
Було вже близько вечора. Ведмідь весь день сидів у своїй ґаврі та ждав, коли то звірі пришлють йому когось на обід. Ждав і не міг нікого діждатися. Голод почав йому докучати й разом з голодом почала злість підступати під серце.
— Що ж це значиться, — ревів Ведмідь. — Що вони собі думають? Чи забули про мене, чи, може, їм здається, що одною Вороною я маю бути два дні ситий? О прокляті звірі! Коли мені в тій хвилі не прийде від них страва, то кленуся буком і берестом, що завтра, скоро світ, вирушу до лісу й повидушую все, що в нім є живого, й одного хвоста не лишу!
Та минала хвиля за хвилею, година за годиною, а страва не йшла. Надвечір уже Ведмідь не знав, що з собою зробити з голоду й лютости. В такім настрою застав його Заяць.
— Га, ти помано, ти хлистику, ти гусяче повітря! — кричав на нього Ведмідь. — Що ти собі думаєш, що так пізно приходиш? То я на
