тебе, такого комаря, маю цілий день у голоді ждати?
Затремтів Заяць, почувши ведмежий крик і люті ведмежі слова, та по хвилі стямився і, станувши на задніх лапках перед Ведмедем, промовив, як міг, найчемніше:
— Вельможний пане дідичу! Не моя в тім вина, що так пізно приходжу. І звірів не можеш винуватити. Нині, в день твоїх іменин, вони ще досвіта зібравшися, вильосували були для тебе нас чотирьох і ми всі як стій вітром пустилися до тебе, щоби ти, вельможний паночку, мав нині добрий баль.
— Ну, і що ж? Чому ж так пізно приходиш, і де тамті три? — запитав Ведмідь.
— Трапилася нам дуже погана пригода, — мовив Заяць. — Міркуючи, що в тім лісі нема іншого пана крім тебе, йдемо собі спокійнісенько стежкою, коли нараз із укріпленого кам'яного замку вискочив величезний Ведмідь та й до нас.
— „Стійте “ — кричить.
Ми стали.
— „Куди йдете?“
Ми розповіли по правді.
— „Го, го,“ — крикнув він. — „Нічого з того не буде. Це мій ліс і я не дозволю, аби ви своїм м'ясом годували якогось приблуду, що тут не має ніякого права. Ви мої і я беру вас собі на обід“.
Почали ми проситися, благати, почали говорити, що нині твої іменини, і дуже негарно буде, коли ти в такий день лишишся без обіду, та де тобі, ані слухати не хоче.
— „Я тут пан “ — кричить, — „і я один маю до вас право і ніхто мені тут не сміє втручуватися“.