ронині діти, ще й не опірившись, усі пощезали. Що вже крякала та нарікала стара Ворона — ніщо не помагало. Прийшлося нести ще раз яйця й висиджувати їх знов. Та ба, і за другим разом таке саме лихо. Скоро тільки Вороненята повикльовувалися і мати полетіла шукати для них поживи, Гадюка день-по-за-день вилазила на вербу і брала собі одно Вороненя по другім.
Та ось раз підгледіла Ворона, хто її ворог тяжкий. Побачила гадюку, як та брала її останнє Вороненятко. То-то крику було на все поле! Та що з того! Хоч Ворона, стоячи при вході до Гадючиної нори, надирала собі горло, лаючи та проклинаючи погану розбійницю, Гадюка в норі хрупала її дитинятко й чула себе безпечною, знаючи, що Ворона не може їй нічого зробити.
Поміркувала й сама Ворона, що крик і плач ні до чого не доведуть і пішла до куми Лисички, що недалеко в крутім березі мала свою домівку, просити поради.
— Ой, кумонько, — мовила Ворона, — порадь мені, що маю чинити з поганою сусідкою, чорною Гадюкою? Живе в тій самій вербі, що й я, та на моє лихо! Два рази вже я висиділа діточок, і оба рази ота дводушниця повитягала мені їх із гнізда й пожерла! А я ніяк не можу досягти її в тій норі!
Подумала Лисичка, головкою похитала, хвостиком помахала та й каже:
— Тут, кумонько, силою нічого не зробиш, тут треба на хитрощі взятися.
— Та я те й сама бачу, — мовила Ворона, — коли бо, на лихо собі, ніякої хитрости не вмію придумати.
