— Бачиш свого ворога, — мовив Заяць, — як заглядає зі свого укріплення.
— Я не я буду, коли його звідтам не досягну! — мовив Ведмідь і як не рикне з цілого ведмежого горла вниз до криниці! А з криниці як не відіб'ється його голос ще вдвоє сильніше, мов з величезної труби!
— Га, так! — скрикнув Ведмідь. — Ти мені ще грозиш? Чекай же, я тобі покажу!
Та й з цим словом Ведмідь ба-бавх до криниці та й там і затопився. А Заяць стояв при цямрині і глядів, поки звірячий ворог зовсім не заллється, а тоді скочив щодуху до звірів і розповів їм, яким то способом він змудрував Ведмедя й вибавив їх усіх від тяжкого нещастя. Не треба вам казати, яка радість запанувала в цілім лісі і як усі дякували Зайцеві за його вчинок.
1897
На дупластій, головатій вербі над річкою звила собі Ворона гніздо. Не надіючися ніякого лиха, нанесла яєць, висиділа, а коли повикльовувалися Вороненята, стара Ворона полетіла шукати для них поживи.
Та в дуплі тої верби загніздилася чорна Гадюка. Вона тільки того й ждала, щоби Ворона вивела молодих, і скоро тільки стара вилетіла з гнізда, зараз Гадюка вилізла зі своєї нори, вповзла до гнізда, хопила одно Вороненя й понесла собі на страву. Прилетіла Ворона, бачить, що одної дитинки нема, покрякала, покрякала та й перестала, бо що мала робити? А на другий день глянь! — уже й другої дитинки нема; не минув тиждень, а Во-
