Цю сторінку схвалено
Ой не даром він ховаєсь!
Знать, сумління обзиваєсь:
„Кривдив ти звірячий люд!“
Тим часом в своїй столиці
Цар засів поруч цариці,
Щоб творити звірям суд.
Перший вийшов Вовк Неситий.
„Царю, — каже, — від Микити
Вже мені хоч пропадать!
Діток моїх б'є, кусає,
А Вовчицю обмовляє
Так, що й сором повідать!“
„А й мене — хіба ж то чесно? —
Як він хитро і облесно
Мало в гріб раз не вігнав!
Це було ще того разу,
Як я з царського указу
Мировим суддею став.
„От до мене вбіг Микита!
„Вовче, справа знаменита!
Штири[1] Барани ось тут.
Їм лишилася по батьку
Гарна частка поля в спадку,
І на твій здаються суд.
„Бачиш, почали свариться
Та вже де їм поділиться —
Геометри[2] в них нема.
Я веду їх в сюю нетру[3]: