Перейти до вмісту

Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 7. Дитячі твори (1956).djvu/289

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

горючим полум'ям ув очі. Тільки й могла, що скрикнути на Селезня:

— А куций день! А чорна година на тебе і на твоїх свідків!

Це були її останні слова.

1898

 
МУРКО Й БУРКО
 

Був собі в одного господаря Кіт Мурко, а у другого Пес Бурко. Хоч то Пес і Кіт звичайно не люблять один другого, та Мурко з Бурком із самого малку були великі приятелі.

От одного разу, саме в жнива, коли всі з дому позабиралися в поле, бідний Мурко ходив голодний по подвір'ю й муркотів дуже жалібно. Рано господиня, вибираючися в поле, забула дати йому їсти — значить, прийдеться бідному терпіти аж до вечора. До лісу було далеко йти, в стрісі Горобчиків не чутно ніяких; що тут бідному Муркові на світі Божім робити?

— Ей  — подумав він собі  — он там у сусіда на шпіхлірі[1] Голуби водяться. Я колись лиш одним оком заглянув: у двох гніздах є молоді Голуб'ята, такі ситі та гладкі, як подушечки. От би мені таке одне Голуб'ятко в пригоді стало! Та ба, Бурко по подвір'ю ходить, шпіхліра стереже. Хоч то ми з ним і приятелі, та я то добре знаю, що на шпіхлір він мене не пустить. Нема що й говорити з ним про це. Зовсім собача вірність у нього!

Але голод не тітка. Муркові чимраз гірше докучав порожній живіт, от він і почав міркувати, як би то здурити Бурка та спровадити

  1. Шпіхлір — комора.