Був собі раз Вовчик-братік і Лисичка-сестричка й задумали вони взятися чесно на хліб працювати. Винайшли собі нивку поля і змовилися посадити на ній картоплю. Вранці рано вибралися обоє до роботи, ямки робити та картоплю садити. Дома поснідали, що там Бог дав, а щоби в полудне не бігати додому, взяли відразу з собою обід і полуденок: глечик меду й кошик паляниць. Поклали страву між корчі, а самі, перехристившися, та й до роботи.
Коплють, коплють, та Лисиці швидко навкучила чесна праця. Ніби то копле[1], а сама думає, як би то вихопитися та в корчі медку полизати. Ось у недалекім болоті поміж тростиною загукав Гук на все горло:
— Гуп-гуп-гуп!
— Зараз, зараз, сватоньку, — скрикнула Лисичка, немов би то її кликано. І вже кинула мотику та й забирається йти.
— А куди ти, Лисичко? — питає її Вовчик-братік.
— Хіба не чуєш, сват Гук мене кличе.
— Та чого?
— Ми ще з ним учора балакали: бачиш, у нього сьогодні христини, то він просить мене за куму.
— Га, коли так, то йди, тільки не барися.
— Я заразісінько верну! — мовила Лисичка. — Копли собі свій загонець, я тебе здогоню.
Побігла Лисичка в корчі, зараз до горщика, попоїла добре меду, закусила паляницею, все чистенько позав'язувала, пооблизувалася та й
- ↑ Копле — копає.
