іде до Вовчика, спишна водячи хвостом — звичайно, кума.
— А що, вже по христинах? — питає Вовчик.
— Та вже, — мовить Лисичка.
— А що там Бог дав?
— Хлопчика.
— А як же його охристили?
— Початочок.
— Ото ім'я! Я ще й не чував такого — мовив Вовчик. Лисичка нічого не мовила, але взялася пильно до роботи.
Може так минула година, а може й дві, — знов Лисичці захотілося медку полизати. І ледве Гук з болота загукав, а вона на ввесь голос кричить:
— Зараз, сватуню, зараз!
— То що, Лисичко? — питає Вовчик.
— Та бачиш, там друге дитинятко у свата народилося, ще раз на христини просить.
— Ну, що, коли просить, то йди, тільки не барися.
— Я заразісінько, Вовчику! — мовила Лисичка та й шмиг у корч. Зараз до горнятка, наїлася добре меду, паляницею закусила, так що з їх спільного полуденку вже мало що й лишилося, та й вертається до Вовчика.
— О, ти вже тут! Уже по христинах?
— Та вже.
— А що ж там Бог дав?
— Та дівчинку.
— А як її охристили?
— Серединка.
— Ото! Я ще й не чував такої назви — дивувався Вовчик.
— У Гуків, Вовчику, все такі незвичайні назви дають. На те вони голосні птахи.
