своїх царів, звірі мають Лева, а ми, бідні птахи, не маємо нікого, хто б нас боронив у нещастю й робив між нами порядок. Ніби то Орел називається нашим царем, але що нам з нього за пожиток? Він собі гніздиться по найвищих горах, літає попід саме сонце, а на нас, бідних птахів, хіба тільки погляне, щоб одного або другого вхопити собі на страву. Що нам з такого царя, що не знає нашого життя, не дбає про наше горе?
Було там багато такого нарікання. Кожний говорив, що знав: Кури кудкудакали, Гуси ґеґали, Качки квакали, Журавлі курлюкали, Бузьки клекотіли, дрібне птаство пищало, — одним словом, гомін такий був, що не суди Господи. Тільки одна Сова, надувшися, сиділа тихо і вдавала з себе страх мудру. Далі птахи завважили це й кажуть проміж себе:
— Гей, слухайте! Оця Сова мовчить, певно вона знає більше від нас усіх!
— Певнісінько — мовили інші — адіть, яка у неї голова величезна.
— Ще й окуляри на носі! Та вона певно весь день у книгах та письмах читає.
— Знаєте що, виберім її за царя. Нам мудрого царя дуже треба.
— Добре, добре!
Пішла така гутірка поміж усім птаством, і всі крикнули:
— Добре, добре! Сова нехай буде нашим царем! Вибираємо Сову! Многая літа Сові!
Як згода, то згода! Зараз почали зносити все, що потрібне для коронації: пташину корону, берло, царський плащ, трон, кадило й дорогі масті. Почалися співи, Бузьки дзьобами викресали вогню й розложили ватру, накидали
