— Гм, гм — муркотів цар, хитаючи головою. — Це також рада! Ну, але почуємо, що скаже четвертий міністер.
— Я би радив, найясніший царю, не квапитися ані з війною, ані з заключенням спокою, ані з утекою, а підождати, що буде далі. Ще, Богу дякувати, всі не гинемо. Ану ж Сови спам'ятаються й самі дадуть нам спокій, адже й у них може прокинутися сумління. Або ану ж вони перенесуться десь у інше місце? Все може бути, то найліпше підождімо, що час покаже.
Самий останній поміж міністрами був старенький, згорблений Каркайло. До нього обернувся цар нарешті й мовив:
— Ну, а ти, Каркайло, що скажеш?
— А що ж я можу сказати? Всі панове, мої попередники, радили дуже мудро. Добрий супокій, але тільки в свій час. Добра й війна, але також у свій час. Не зле навіть утекти від ворога, коли нема іншої ради; не зле й підождати. Тільки те недобре, коли мій попередник радив зачекати, аж у Сов прокинеться сумління, й вони самі з доброї волі дадуть нам спокій. Гай, гай, дітоньки! Ви мабуть думаєте, що ті Сови так собі з доброго дива розпочали з нами війну? Ой ні, це у них здавна, від дідів-прадідів такий звичай і така установа. А знаєте, чому?
— Ні, не знаємо! — закричали Ворони.
— Ну, то слухайте ж, я вам розповім, — мовив Каркайло.
Було колись так, що всі птахи зібралися докупи й почали міркувати, що як же це так, що вони не мають царя? Десь люди мають стільки
