— Найясніший пане, — промовив другий міністер — мені це зовсім не подобається, що радив мій поважний попередник. Просити ласки у нашого заклятого ворога? Не досить, що він повбивав так багато наших, то маємо ще йому кланятися, давати йому окуп? Ні! Чейже вороняче серце ще не спідліло до решти! Радше помремо всі в чеснім бою, ніж так вижебрувати життя. А до того подумайте! Адже наші вороги не мають ні чести, ні сумління! Адже вони нападають на нас поночі, вбивають сонних і безоружних! Чи ви думаєте, що вони пошанують післанців? А навіть як ми заключимо з ними спокій, то чи ви певні, що вони будуть додержувати присяги? Я певний, що не будуть. А в такім разі ліпше нам обернути всі сили на війну з ними, ніж думати про гнилу згоду.
— Дуже гарно говориш, мій друже — мовив на це цар, але… Ну, та послухаємо, що скаже третій міністер.
Цей був старий, немічний і мовив захриплим голосом:
— Гай, гай! Певна то річ, що не ялося[1] нам жебрати спокою, але як же нам і воювати з тими Совами? Всі знаємо, що вони міцніші від нас тим, що вони воюють поночі й нападають на сонних. Видамо їм війну, то будьмо певні, що не дочекаємо й до першої ночі: вони нападуть на нас і вимордують усіх до остатка. А моя рада одна: покиньмо цей нещасний ліс і те погане сусідство, тікаймо відси, поки живі та здорові, шукаймо собі іншого безпечнішого осідку.
- ↑ Не ялося — не личить, не гарно, не годиться.
