бачив, і посідали собі кожний на окремій деревині, та так, щоб Яструб, летячи до лісу, мусів летіти попри них. Коли Яструб наблизився до першого Крука, цей злетів із деревини, порівнявся з ним та й кричить:
— Добрий день вам, нанашку!
— Доброго здоров'я! — буркнув Яструб, а сам дивиться на Крука тим оком, що на Пса. Мовляв: а тебе яка біда до мене несе?
— Ов, видно, що тісно коло вас, нанашку, — мовив Крук, — коли ви вже пустилися Вудвудів ловити.
— Яких Вудвудів — крикнув Яструб. А треба вам знати, що Яструб радше згине, нім би мав Вудвуда з'їсти: страх не любить його за̀паху.
— А отже Вудвуда несете, нівроку вам — кепкує Крук.
— Що ти, осліп, чи що? Не бачиш, що це Голуб? — лютиться Яструб.
— Голуб! — дивується Крук. — Агій! Перший раз такого Голуба бачу. Я би присяг, що це Вудвуд. Ну, та коли так хочете, то нехай вам буде й Голуб.
І полетів геть. Яструб летить далі, злий уже, аж назустріч йому другий Крук.
— Здорові були, дядьку!
— Щезай зі своїм родом поганим! — крикнув на нього Яструб.
— Ов, а ви чого такі недобрі? Тая тому не винен, що пострічався з вами. Чи може стидно вам, що я побачив, як ви Вудвуда несете? Що ж, дядечку, голод не тітка. Як нема Голуба, то треба грішне тіло хоч Вудвудовим м'ясом нагодувати.
— Та чи ти з глузду зсунувся, чи що? Хіба не бачиш, що це Голуб а не Вудвуд?