все і всюди зносимо його побої, лайки та прокляття. Наші рани та синці, наші муки та втома, наш плач і наша смерть, ніщо не зворушує його серця. Та не досить того. Навіть по смерті він не дає нам супокою, четвертує і шматує наше тіло, здирає з нього шкіру, вириває роги, випорює нутро, відрубує м'ясо від кости, варить, пече і смажить його, навіть кості лупає або палить. І що більше! У всіх тих справах і нечуваних злочинах він не бачить нічого злого, не почуває за них ніяких докорів сумління, вимовляючися тим, що ми не маємо душі і в нечуваній зарозумілості признаючи душу тільки собі самому. Оце, великоможний та премудрий царю, наша жалоба і наші криваві сльози перед тобою. Розсуди нас по справедливості з нашим заклятим ворогом, щоб і ми і наші потомки могли благословити твоє щасливе панування на вічні віки.
Вислухавши цю справу звірячого речника, цар похилив голову, задумався, а потім, обернувшися до людей, сказав:
— Ну, люди, ви чули, що тут піднесено проти вас зі звірячого боку?
— Чули, — відповіли люди.
— І зрозуміли все?
— Зрозуміли.
— Ну, що ж маєте сказати на це?
З-поміж людей виступив один вибраний від усіх посланців і поклонившися низько цареві і всьому зборові, промовив:
— Дозволь мені, великоможний царю, сказати слово іменем отих людських відпоручників.
— Говори, — промовив цар.
