— Але не забувай, Вовчику, — мовив Слон — що наш суддя — також чоловік. І хоч він справедливий, то все таки мозок у нього людський і очі людські й він далеко склонніший дивитися на це діло людськими очима, ніж вовчими.
А відпоручниця Свиней мовила:
— А мені й мойому родові, по правді кажучи, зовсім байдуже до цілого того процесу. Бо й яка ж мені кривда від чоловіка? Їсти мені дає, робити не велить нічого, береже мене, заганяє в хлівець, а в зимі то й соломи стелить багато, так що я з діточками зариюся собі по самі вухи та й сплю, поки не покличуть до корита. Навіть жолуді, які я так дуже люблю, чоловік збирає восени або й отрясає з дубів і сушить і держить цілу зиму мені на закуску. А те, що ріже мене, то що за біда? Була я в дикім стані, різали мене Ведмеді та Вовки, моїх малих хапали навіть Лиси, Борсуки, Рисі та всякий нікчемний звір. То чи не однаково ж мені гинути чи в зубах тих хижаків, чи під ножем чоловіка? Ба ні, не однаково. Звір мене рве, шматує та калічить живу, а чоловік заріже швидко; звір поїсть трохи мойого м'яса, а решту закопле, так що воно не раз гниє і пропадає. А чоловік чистить, крає та береже його, одно варить, інше в димах коптить, начиняє ним ковбаси. І подумати собі, яка то радість у людській сім'ї, коли на столі появиться моя шинка, моя ковбаса, мої ноги або моя голова в студенині! Ні, говоріть, що хочете, а я у чоловіка не маю кривди й не хочу більше правуватися з ним.
— І я не хочу! — мовив Кінь.
— І я також, — мовив Кіт. — Адже ж ви знаєте, що мойому життю завидують навіть люди.
