перебирає ногами, так пиндючиться своїм рабським строєм[1]! Уже, видно, рабство так війшло в його натуру, що за отакими цяцьками він забув про свою свободу й незалежність.
— Та годі нам говорити про тих відступників, — мовив розважний Слон. — Міркуймо про свою справу! Що нам робити далі? Чи достоювати свойого, чи відступити заздалегідь? Чи стояти на тім, що сказали наші речники, чи шукати нових свідків і доказів для свойого права?
— Я думаю дати спокій! На що нам клопоту? — мовив Бегемот. — Моя рада проста. Чоловік живе на суші, ми ховаймося в воду, там будемо безпечніші. Він удень воює, а вночі спить; ми переходімо з денного життя до нічного, щоб якнайменше стрічатися з ним. Оце буде найліпше.
— Все товстошкірець товстошкірцем, — не витерпів Лев, щоб не огризнутися на Бегемотове балакання. — А я чую в собі таку лютість, що коли вирок випаде на нашу некористь, я готов кинутися на того премудрого царя Соломона й розшарпати його.
— Котячий розум, незгірший Курячого! — буркнув згірдно Слон. — І що ж ти найліпшого докажеш цим? Хіба ти не знаєш, що перед царем стоять ряди узброєних і ти, скачучи на царя, поперед усього скочиш на їх галябарди? Сам пропадеш, а нашу справу попсуєш.
— А може би — мовив Ведмідь, облизуючися, — може би ми пригадали собі нашу стару добру приповідку: хто мастить, той їде? Адже ми за дурною головою і до царя прийшли голіруч і перед трибуналом стали голіруч,
- ↑ Стрій — одяг.
