— А кажуть, є такі пани, що хотіли би відібрати нам нашу мову, заборонити нам думати й говорити по-свойому. Чи то може бути правда?
— Правда, дітоньки. Є такі люди, що їх коле в очі те, що ми є на світі, раді би, щоб нас не було, і добирають усяких способів, аби скасувати нас. Але вони все пригадують мені ту Синицю, що збиралася спалити море.
— О-о-о! То Синиця збиралася палити море? А то за що? Як?
— Слухайте, дітоньки, як то було!
Була собі раз Синиця. Щось їй прийшло до голови, досить, що звила собі гніздо на самім березі моря на невеличкім корчику. Поки море було спокійне, все було гаразд. Синиця нанесла яєць і почала висиджувати їх. Аж нараз повіяв вітер, розігралося море, затопило корчик і з ним разом Синичине гніздо. Сама Синиця ледве втекла жива, а її яєчка поплили з водою.
Ой-ой-ой, як розгнівалася Синиця! Сіла собі на скелі над морем та й як не почне сварити та лаяти море!
— Ти погане та нікчемне море! Ти безглузда, темна сило! Ти захланна безодне! Ти нездале, непотрібне нехарапутне море! Як ти сміло нарушити мою хату, забрати мої яйця! Та я тебе до суду запізву, я тобі на весь світ стиду нароблю, я тобі не дам спокою ні вдень, ні вночі, поки мені не вернеш моєї страти!
А море все: хліп-хляп, хліп-хляп, хліп-хляп.
